Реквієм по серцю
Я відчуваю душею, що все скінчено, але я кохала його. Кохала по-своєму. У мого кохання був аромат троянд та чаю з ромашкою. Чому цього недостатньо? Чому я хочу собі стабільності, рішучості та впевненості? Чому я не можу кохати його як сина, друга? Чому я п’янію по тому величному почуттю захопленості? Я не можу більше розставатися з ним, а потім засумувавши за рідним голосом просити взяти мене назад, як маленьку кішечку, яка зовсім не знає чого хоче. Чи це чесно так знущатися над людиною? Жодний кат не придумав би кари більш витонченої, ніж моя. Але я маю бути чесною, перш за все з ним. Чи маю право я давати йому надію, а потім розбивати її шквалом своїх сумнівів? Я жорстока, жорстока, я тварина. Я буду пам’ятати аромат його тіла, ніжний голос, яскраву посмішку на стовідсоткову підтримку до самих недр мого я. Але я маю бути чесною…